Росія розпочала свою третю велику хвилю мобілізації в очікуванні майбутньої весняно-літньої кампанії, щоб захопити більше землі в Україні.
31 березня президент Росії Володимир Путін підписав указ про початок чергового призову на строкову військову службу, встановивши плановий показник до 150 тисяч нових призовників. Це сталося після того, як у липні минулого року російська Дума прийняла рішення підвищити максимальний вік призову з двадцяти семи до тридцяти років, що значно збільшило кількість доступних новобранців.
Згідно з українськими оцінками, до червня кількість нових солдатів, які можуть бути призвані до третьої російської мобілізації, досягне трьохсот тисяч.
Існують різні оцінки щодо того, наскільки російські сухопутні війська були відновлені після початкових втрат Росії, причому деякі аналітики стверджують, що процес майже завершено.
Але незважаючи на ці різні оцінки, розрив між військовими можливостями Росії та України — і різниця в самій масі — продовжує швидко зростати, навіть незважаючи на те, що Київ нещодавно знизив призовний вік для українських чоловіків з двадцяти семи до двадцяти п’яти років.
Нещодавні досягнення Росії на передовій, а також допомога США Україні, яка просувається в Конгресі лише після місяців затримок, свідчать про те, що важлива точка прийняття рішення у війні може наближатися найближчими місяцями. Хоча в суботу Палата представників Конгресу США нарешті погодилася надіслати Україні допомогу в розмірі 60,8 мільярдів доларів, що означає, що Сполучені Штати незабаром можуть надіслати вкрай необхідні боєприпаси та протиповітряну оборону на лінію фронту, російський поштовх, здається, вже набирає обороти. І це цілком може створити кризу для альянсу НАТО, набагато більшу, ніж нинішні суперечки щодо того, хто більше витрачає на Україну.
З огляду на те, що російська піхота може пройти лише кілька місяців підготовки, перш ніж її кинуть у бій, і той факт, що Москва продовжує будувати нові навчальні об’єкти, цілком імовірно, що новий наступ збігатиметься або накладатиметься на майбутній сімдесят п’ятий ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні 9-11 липня.
Відповідно до офіційної російської пропаганди про те, що ця війна ведеться не лише проти України, а й проти НАТО, і що це цивілізаційна боротьба проти «колективного Заходу», Путін міг би скористатися можливістю розпочати великий наступ під час Вашингтонського саміту, з наміром принизити Альянс саме тоді, коли він святкує три чверті століття стримування імперських амбіцій Москви.
За такого сценарію президентські вибори в США можуть стати визначальною змінною в тому, як закінчиться війна. (В європейській пресі вже з’являються все більш екстремальні сценарії того, чим може закінчитися війна після президентських виборів у США.)
Простіше кажучи, якщо Путін розпочне серйозний поштовх під час саміту, чи зможе адміністрація Байдена підтримувати свою стратегію підтримки України «стільки, скільки буде потрібно», мінімізуючи ризик ядерної ескалації? Або команда президента з переобрання розглядала б російський прорив в Україні як непосильну загрозу за кілька місяців до голосування, особливо враховуючи, що його ймовірний опонент-республіканець напевно зробить провал політики США в Україні проблемою кампанії?
Спільне бачення перемоги в Україні
Місячна затримка зі схваленням додаткової допомоги США Україні, а також той факт, що Київ серйозно взявся за нарощування своєї оборони лише шість місяців тому, збільшують уразливість країни та ймовірність того, що останній російський наступ може призвести до прориву чи принаймні до можливості розширення.
Однак найбільшою проблемою залишається загальний підхід адміністрації Байдена, який полягає у наданні Києву рівно стільки допомоги, щоб Україна могла утримати оборону, одночасно виснажуючи російські військові можливості та обмежуючи ризик ядерної ескалації.
Така позиція, зайнята адміністрацією Байдена, наприклад, дозволила канцлерові Німеччини Олафу Шольцу, найбільшій державі в Європі, зберегти свою стратегічну двозначність «Росія не повинна перемогти, Україна не має програти», яка стримує курс на можливі переговори зі США. Москва хоче покласти край конфлікту.
Враховуючи уявний глухий кут на суші та незважаючи на очевидні успіхи України на морі, деякі аналітики сьогодні справді приходять до думки, що війна в Україні йде до врегулювання шляхом переговорів.
У такому гіпотетичному врегулюванні Україна збереже свій суверенітет і незалежність, тоді як Росія збереже свої територіальні надбання на сході плюс Крим.
Якщо залишити осторонь той факт, що такий результат був би рівнозначний перемозі Росії, ці прогнози можуть бути скасовані розвитком подій на місці, подібно до того, як переважаюча на початку 2022 року точка зору про те, що Україна швидко впаде і вдасться до партизанських операцій, була спростована стійкою позицією Києва стояти на своєму та боротися.
Отже, замість безперервних спекуляцій щодо того чи іншого територіального врегулювання чи тієї чи іншої досягнутої угоди, Україна та трансатлантична спільнота потребують найбільше спільного бачення перемоги в Україні, навколо якого можуть згуртуватися Київ та його прихильники. Далі Сполученим Штатам, їхнім союзникам і партнерам потрібна стратегія — з відповідними ресурсами — яка дозволить Україні досягти цієї перемоги.
У найближчі місяці адміністрація Байдена може змінити курс щодо України. Якщо росіяни просунуться в Україну, у адміністрації буде два варіанти: продовжувати курс і збільшити ризик українських втрат або перейти від політики «скільки потрібно» до підходу «все, що потрібно українцям, щоб перемогти». Це потенційно збільшило б ризик ескалації з Росією, але це також відвернуло б виборчий ризик бути звинуваченим у провалі політики США в Україні, водночас давши Києву бойовий шанс досягти вигідної позиції для переговорів.
Якщо Україна хоче змінити хід на полі бою, їй знадобиться отримати велику кількість далекобійної артилерії, щоб завдати ударів по залізничних сполученнях, складах палива, складах боєприпасів, командних пунктах і аеродромах у глибині російської території.
За відсутності цієї зброї та влади новий український фронтовий наступ на лінію російської оборони, ймовірно, знову призведе до значних втрат української армії.
На стратегічному рівні адміністрація Байдена та союзники США по всій Європі потребують серйозної публічної розмови про бачення перемоги, яке виходить за рамки тверджень про те, що Росія не може перемогти в Україні та що незмінна відданість Заходу Україні залишається непохитною.
Трансатлантична спільнота потребує відвертого обговорення кінцевого стану, якого вона хоче, у чітко визначених геостратегічних термінах, а не безстрокової загальної підтримки, за якою слідує виділення ресурсів для досягнення цих цілей.
Це літо, ймовірно, принесе рішення щодо політики США в Україні. Залежно від того, що станеться в найближчі кілька місяців, конфлікт може переміститися на незвідану територію.
Джерело - Аtlantic Сouncil
Решта новин